ПРО РІШЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ, АКТИ ПРИЙМАННЯ-ПЕРЕДАВАННЯ ТА ФРАУДАТОРНІ ПРАВОЧИНИ

Альона Мічуріна для ЛІГА:ЗАКОН

Стаття on-line 

Спори між товариствами та їхніми учасниками є досить поширеними і здебільшого мають цілий комплекс правових питань, які доводиться вирішувати суду в межах однієї справи.

У цій статті пропонуємо розглянути практичну ситуацію, коли до господарського суду звернулася колишня учасниця товариства з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства, акта приймання-передавання майна й застосування наслідків недійсності.

Суть справи досить типова: позивачка вийшла зі складу товариства й за законом мала отримати вартість своєї частки майна. Проте товариство, отримавши заяву учасниці про вихід, швидко внесло майно, коштом якого позивачка мала б отримати компенсацію своєї частки, до статутного капіталу іншого товариства. Усе це, звісно, було оформлено відповідними рішеннями загальних зборів обох товариств і актом приймання-передавання майна. Як наслідок, товариство, яке покинула позивачка, опинилося в дуже "скрутному" становищі: відчуживши своє майно за оцінною вартістю, що була вдесятеро нижчою за ринкову, на користь товариства, яке "геть випадково" виявилося ще й пов'язаною особою, відповідач аж ніяк не міг виконати своїх зобов'язань перед колишньою учасницею. Очевидно, перед нами фраудаторний правочин: унесення майна одним товариством до статутного капіталу іншого товариства було здійснено для ухилення від виконання зобов'язань перед колишньою учасницею. Але, як і було зазначено вище, справа поставила перед судами низку питань, та ще й таких неоднозначних, що розв'язувати їх довелося Великій Палаті Верховного Суду (справа № 916/379/23).

1. Чи є рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи правочинами в розумінні ст. 202 ЦК України?

На момент розгляду справи єдності щодо цього питання не було: була позиція, висловлена ВП ВС у справі № 522/22473/15-ц щодо ухваленого товариством рішення про виплату учасникам дивідендів.

ВП ВС визначила, що таке рішення є одностороннім правочином товариства. Утім, наведена постанова не містить обґрунтування помилковості попереднього підходу судів до визначення правової природи рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів, засновників) як акта ненормативного характеру й відходу від неї. Водночас розуміння правової природи рішень загальних зборів як актів ненормативного характеру, а не правочинів викладено і в численних правових позиціях Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, і в постанові пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" від 25.02.2016 р. № 4 (п. 2.12).

Зауваживши, що подібна ситуація не сприяє єдності судової практики, ВП ВС вказала таке. Органи юридичної особи, зокрема й загальні збори учасників (акціонерів), у цивільному праві не визнаються учасниками цивільних відносин. Тому загальні збори учасників (акціонерів), які не є особою (суб'єктом) цивільного права та не наділені цивільною дієздатністю, не можуть вчиняти дії, які в цивільному праві визначено як правочини. Натомість учасником правочину є юридична особа, що наділена цивільною дієздатністю, а загальні збори учасників, як орган юридичної особи, беруть участь у формуванні внутрішньої волі цієї особи на вчинення правочину. Загальні збори учасників беруть участь у набутті товариством прав та обов'язків опосередковано – через формування виконавчого органу та ухвалення в межах своєї компетенції обов'язкових для виконавчого органу рішень, здійснення контролю за його діяльністю, зокрема й через надання згоди на вчинення виконавчим органом від імені товариства значних та інших правочинів. Оскільки загальні збори учасників товариства не є суб'єктом цивільних правовідносин, їхні рішення не є правочинами в розумінні ст. 202 ЦК України.

Крім того, однією з ознак правочину є поєднання внутрішньої волі й волевиявлення сторони та їх відповідність укладеному правочину, без якої неможлива свобода правочину та його дійсність. Цей принцип закріплено в ч. 3 ст. 203 ЦК України. Водночас у процесі ухвалення рішення загальних зборів учасників товариства беруть участь його учасники, інтереси та волевиявлення яких можуть не збігатись і навіть суперечити як один одному, так і інтересам товариства.

Тобто, на відміну від односторонніх правочинів, для того щоб рішення набуло сили, не вимагається, щоб волю виявили всі суб'єкти, яким надано право на ухвалення рішення. З викладених положень можна дійти висновку, що рішення органу управління товариства, на відміну від правочину, ухвалює орган лише в межах його компетенції та за процедурою, визначеною законодавством і статутом.Дія рішень органів управління товариства обмежена лише самим товариством, його учасниками та посадовими особами. Такі рішення забезпечують здійснення корпоративного управління та діяльності товариства, можуть породжувати права й обов'язки в обмеженого кола осіб і вичерпують свою дію фактом виконання.

Отже, на основі аналізу виокремлених ознак рішень загальних зборів учасників товариства ВП ВС дійшла висновку, що рішення загальних зборів учасників товариства потрібно розглядати як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти).

2. Чи є правочином акт приймання-передавання майна до складу статутного капіталу товариства?

ВП ВС зауважила, що залежно від установлених судами обставин конкретної справи документ, який сторони справи іменують як "акт приймання-передавання", може як підтверджувати певні факти й бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Установлення правової природи акта приймання-передавання – це питання дослідження як його змісту, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок щодо цього в разі його необхідності для вирішення справи повинен робити суд у межах кожної окремої справи. Отже, суд досліджує акт у кожному конкретному випадку та надає йому оцінку залежно від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи створює він юридичні наслідки.

Так, у справі, що перебувала на розгляді, акт приймання-передавання нерухомого майна до складу статутного капіталу товариства було підписано на підставі рішень загальних зборів учасників, а отже такий акт приймання-передавання підтверджує волевиявлення сторін, його підписують на виконання конкретного обов'язку особи, що встановлений відповідним рішенням товариства, і він має юридичні наслідки – факт переходу права власності на нерухоме майно. Двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію через волевиявлення обох сторін правочину на набуття певних цивільних прав та обов'язків. Рішення загальних зборів учасників двох товариств та акт приймання-передавання, оформлений між ними, утворюють завершений юридичний склад, наявність якого є необхідною та достатньою умовою для виникнення права власності на спірне нерухоме майно в товариства, якому це майно передають як внесок до статутного капіталу.

Отже, оскаржено та визнано недійсним може бути кінцевий результат комплексу дій з передання майна до складу статутного капіталу – правочин, оформлений актом приймання-передавання нерухомого майна.

3. Питання фраудаторності

У п. п. 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 р. у справі № 2-591/11
зазначено: "В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам".

Щодо фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії чи бездіяльність, які вчиняє боржник як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку (п. п. 110, 111 постанови Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 р. у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)).

Отже, правочин, який учинено з метою завдати шкоди кредитору та який досягає цієї мети, є фраудаторним і за наявності відповідної позовної вимоги його має бути визнано недійсним.

Однак з огляду на гнучкість і розмаїття цивільних правовідносин вичерпного й закритого переліку обставин, за яких той чи той правочин потрібно вважати фраудаторним, немає. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або сукупно може бути враховано під час оцінки правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі, виходячи з установлених обставин.

4. Щодо концепції "проникнення за корпоративну завісу": чи може учасник, який вийшов зі складу учасників товариства, звернутися по захист своїх прав у справах із предметом позову, подібним до предмета позову в цій справі, а також чи застосовується взагалі ця концепція у спорі про фраудаторність?

Розв'язуючи цю правову проблему, ВП ВС зазначила, що є два підходи до застосування концепції "проникнення за корпоративну завісу". У традиційному розумінні концепція "проникнення за корпоративну завісу" стосується випадків, коли кінцевий бенефіціарний власник у виняткових випадках несе особисту відповідальність за зобов'язаннями юридичної особи перед її кредиторами.

Водночас концепцію "проникнення за корпоративну завісу" може бути застосовано також у разі звернення учасників товариства з позовом в інтересах самого товариства. Застосування концепції в цьому контексті Велика Палата Верховного Суду розглядала в постанові від 01.03.2023 р. у справі № 522/22473/15-ц, у п. п. 75 – 77, 90 якої зазначила таке.

Сучасний підхід до використання теорії "проникнення за корпоративну завісу" сформувався в Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) починаючи з рішення 1995 року у справі "Agrotexim and Others v. Greece".

Застосовуючи цей підхід, ЄСПЛ відтворив правову позицію Міжнародного суду ООН, висловлену ним у рішенні у справі "Barcelona Traction, Light and Power Company Limited" від 05.02.70.

У п. 56 вказаного вище рішення зауважено, що незалежність юридичної особи не можна вважати абсолютною. У цьому контексті "проникнення за корпоративну завісу" або "ігнорування статусу юридичної особи" визнається адекватним і справедливим у певних обставинах або для досягнення певної мети. Допускається "проникнення за корпоративну завісу" та звернення учасників товариства з позовом в інтересах самого товариства, але за виняткових обставин.

Оскільки позивачка не намагається притягнути до відповідальності кінцевих бенефіціарних власників за зобов'язання юридичної особи перед нею, а також не подає позов в інтересах товариства, то підстав для застосування концепції "проникнення за корпоративну завісу" немає. Водночас ВП ВС зауважила, що учасник, який вийшов із товариства, зберігає інтерес щодо платоспроможності товариства доти, доки з ним не буде повністю проведено розрахунки відповідно до положень Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю". Тому такий спір належить до юрисдикції господарських судів.

Підсумовуючи викладене, вчергове можна дійти висновку, що "простих" спорів і "нескладних" правових питань практично не існує: кожен спір потребує глибинної юридичної експертизи та ретельного дослідження поточної судової практики.