МЕДІАЦІЯ В ЗАКОНІ. ЩО ТАКЕ ПОЗАСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРІВ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Вадим Маковій для The Page

Статья on-line

16 листопада Верховна Рада прийняла Закон України «Про медіацію». На даний час текст закону не опубліковано, тому висновки будуть сформовані виходячи з тексту законопроекту №3504, підготовленого до другого читання.

В першу чергу потрібно зазначити, що медіація — це не розробка вітчизняних законотворців, а давно існуючий інструмент позасудового врегулювання спорів, який виник в США ще в далеких 1930-х роках як механізм вирішення сімейних та трудових спорів, згодом значно розповсюдившись на інші сфери життєдіяльності суспільства.

На даний час в США більшість спорів у сфері економіки, політики та бізнесу не проходять без участі медіаторів. В Сполучених Штатах Америки медіацію проводять приватні та державні служби медіації, там навіть існує Національний інститут вирішення диспутів, який займається розробкою нових методів медіації.

У Великобританії суди ефективно стимулюють сторони до медіації, покладаючи судові витрати на ту сторону, яка відмовилась від медіації, незалежно від того на її користь ухвалено рішення чи ні. До того ж в окремих категоріях справ, наприклад сімейні спори за участі дітей, зустріч з медіатором призначається самим судом і є обов’язковою.

В Китаї, Угорщині та Кореї угода за результатами медіації, затверджена в порядку, встановленому для третейських (арбітражних) рішень, набуває чинності третейського рішення (арбітражу) та підлягає виконанню у встановленому порядку.

Водночас в Японії розповсюдженість медіації пов’язана з негативним ставленням бізнес середовища до держаних судів як способу вирішення спору. Відтак значна кількість спорів, виключно з етичної точки зору, вирішується альтернативним позасудовим шляхом.

Доступ до правосуддя у багатьох з перелічених вище країн є недешевим задоволенням (чого вартують лише послуги адвокатів), відтак медіація стала популярною та затребуваною при необхідності вирішити конфліктну ситуацію.

Якою народні обранці бачать медіацію в Україні

Насамперед слід відмітити, що закон вийшов досить лояльним і дає можливість сторонам конфлікту в договорі про проведення медіації самостійно визначати всі параметри її проведення, в тому числі і обирати кандидатуру медіатора.

Якщо дуже образно описати процес медіації, то фактично медіатор поринає в суть конфлікту, вислуховує сторони, вивчає документи та у разі можливості примирення (медіабельності спору) організовує процес, в якому кожна сторона висловлює свою позицію, а завданням медіатора є створення таких умов, щоб сторони почули одна одну та дійшли до певного компромісу.

Медіатор за своєю суттю не є арбітром, суддею або ж адвокатом, він повинен бути абсолютно безстороннім та категорично утримуватись від рекомендацій та консультацій по суті конфлікту.

Законодавець не встановив жодних вимог щодо віку, освіти та інших критеріїв, яким має відповідати медіатор, натомість надав право сторонам конфлікту визначати такі вимоги самостійно.

Медіація може бути проведена на будь-якій стадії вирішення конфлікту, як до моменту звернення до суду, так і під час судового провадження (досудового розслідування), або під час виконання рішення суду. Однак слід зауважити, що проведення медіації не впливає на перебіг позовної давності.

Одним із способів спонукання сторін до примирення під час судового розгляду справи, законодавець визначив можливість повернення 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову або відповідної апеляційної чи касаційної скарги, якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації.

Ключовим принципом медіації є добровільність її застосування. Ніхто не може бути примушений до врегулювання конфлікту (спору) шляхом проведення медіації і саме це визначає її суть. Кожна сторона або сам медіатор можуть в будь-який момент вийти з процедури медіації.

Здавалося б, що сторони конфлікту і без участі третіх осіб можуть вирішити всі спірні питання, однак не завжди так складається, що сторони у своїх взаємовідносинах є повністю рівноправними та переговори без участі посередника можуть зводитись до тиску (морального, психологічного) та маніпуляцій.

Результатом медіації є укладення між сторонами угоди, яка повинна виконуватись добровільно. Примусове виконання таких угод неможливе та порушує саму суть процедури примирення. В той самий час в разі невиконання угоди будь-яка сторона може ініціювати вирішення спору в судовому порядку.

Іншим фундаментальним принципом медіації є конфіденційність. Ніхто з учасників медіації немає права розголошувати конфіденційну інформацію, отриману ним під час цієї процедури. А конфіденційною в даному випадку вважається вся інформація, яка стала відома під час підготовки та проведення медіації.

Водночас сторони можуть визначити, яка інформація не вважається конфіденційною або надати дозвіл на розголошення певного обсягу інформації.

Логічність законодавства нам не світить

Не дивлячись на те, що перші спроби запровадити медіацію в Україні були років вісім тому, законотворцям все одно не вистачило часу для того, щоб уникнути фейлів. До мого власного ТОП чарту потрапила передбачена законом можливість застосування медіації в адміністративних спорах та справах про адміністративні правопорушення.

Якщо цивільні, господарські, сімейні та трудові спори можна буде вирішити за допомогою медіації без жодних перепон, то з адміністративними спорами медіація взагалі не клеїться. Адже стороною в них завжди є суб’єкт владних повноважень, і будь-які поступки з його сторони можуть бути розцінені правоохоронними органами, як зловживання владою або службовим становищем. До того ж у суб’єкта владних повноважень просто відсутній механізм та можливість діяти у інший спосіб ніж той, що встановлений Конституцією України та законами України.

Зі справами про адміністративні правопорушення все ще парадоксальніше, адже як можна домовитись з державою про уникнення покарання за вчинене правопорушення? (звичайно, що мова йде про офіційну домовленість).

Якщо особа вчинила правопорушення і це доведено в установленому законом порядку, то вона повинна нести відповідальність, а от обсяг такої відповідальності вже залежить від санкції статті.

Заради справедливості потрібно зазначити, що певні виключення все ж таки зустрічаються в українському законодавстві. Наприклад у Митному кодексі України передбачена можливість застосування компромісу у вигляді мирової угоди. Однак всі її особливості та чіткий порядок укладення визначені безпосередньо в кодексі. І участь в такому процесі медіатора, на мою думку, взагалі не потрібна.

В якості висновків

Я переконаний, що мирне врегулювання конфлікту – це самий швидкий та дешевий шлях досягти результату. Дуже часто сторони конфлікту вважають, що поступившись у чомусь на користь іншої сторони вони забагато втратять або проявлять свою слабкість. Однак майже ніколи ніхто не рахує втрати, які будуть понесені всіма учасниками конфлікту у випадку відкритого протистояння та «війни». Затяжні правові баталії майже завжди завершуються укладанням мирових угод, однак витрачені на протистояння кошти і саме головне – час, ніхто не поверне. Під час «війни» втрати несуть абсолютно усі (окрім продавця зброї). І це аксіома.

Для того, щоб розвивалась економіка, підприємництво і соціум, — необхідно навчитись домовлятись та інколи поступатись своїми власними інтересами, задля більших досягнень. Маю великі сподівання, що медіація, як інструмент досудового вирішення спорів запрацює в Україні.undefined