ІНСТИТУТ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ: КОМПРОМІС ЧИ ТИСК

Олексій Некрасов, Альона Мічуріна для Юридична газета

Стаття on-line

Угода про визнання винуватості — це інститут кримінального процесу, побудований на компромісі між стороною обвинувачення та підозрюваним/обвинуваченим, що полягає в добровільному визнанні вини особою та узгодженні покарання з прокурором. Така угода може бути укладена за ініціативою як прокурора, так і підозрюваного чи обвинуваченого.

Випадки, коли в кримінальному провадженні може бути укладена угода про визнання винуватості, визначені у ч. 4 ст. 469 КПК України, а вимоги до її змісту — у ст. 472 КПК України. Так, в угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покарання та згода підозрюваного/обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди та наслідки її невиконання.

Перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК України щодо змісту угоди, переконавшись у добровільності позиції підозрюваного, правильному розумінні ним суті угоди та її наслідків, не встановивши передбачених ч. 7 ст. 474 КПК України обставин, які були б підставою відмови у затвердженні угоди, суд ухвалює вирок, яким затверджує таку угоду з призначенням особі узгодженої сторонами міри покарання.

Попри те, що угода про визнання винуватості є, за своєю правовою природою, справою добровільною, незадоволеними в результаті її укладення можуть залишитися як засуджений, так і прокурор. У зв’язку із цим виникають спори щодо скасування вироків, якими затверджено такі угоди. Проте зробити це не так просто, і варто враховувати підводні камені угоди про визнання винуватості, наявність яких не завжди розуміє особа, яка погодилася на неї.

Обмеженість підстав оскарження

Очевидно, що кримінальне провадження за своєю сутністю є стресовим фактором для більшості людей. Під дією різних причин — незнання законів, неможливості довести свою позицію, бажання максимально скоротити час розгляду справи та позбавитися тягаря кримінального переслідування тощо — підозрювані/обвинувачені укладають таку угоду з прокурором, не завжди усвідомлюючи її реальні наслідки. Не рідкістю є й заяви обвинувачених про випадки тиску, маніпуляцій чи введення в оману з боку прокурорів, що також «сприяє» обранню саме такого — відносно швидкого і начебто менш болісного — способу завершення кримінального провадження та судового розгляду. Проблема подібних ситуацій полягає в тому, що наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження права оскарження вироку. Крім того, складнощі викликає доведення факту тих самих маніпуляцій, тиску чи введення в оману.

У постанові №308/4093/22 Верховний Суд наголошує, що за змістом засади диспозитивності сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, а суд у кримінальному провадженні розв’язує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.

Послідовно забезпечуючи реалізацію вимог засади диспозитивності, законодавець виділив в окремій нормі КПК України особливості апеляційного оскарження судових рішень на підставі угод, що передбачає звуження меж вимог, які можуть ставити в апеляції суб'єкти оскарження.

Так, згідно з п. 1 ч. 4 ст. 394 КПК України вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором і підозрюваним/обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених ч.ч. 4, 6 або 7 ст. 474 цього Кодексу, зокрема нероз’яснення йому наслідків укладення угоди.

Згідно із зазначеною нормою наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження права оскарження вироку та його відмова від здійснення прав, передбачених абз. 1, 4 п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК України. Так законодавець створює процесуальні запобіжники від можливої недобросовісності та зловживання процесуальними правами учасників судового розгляду, які з метою скасування вироку суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості можуть в апеляційній скарзі відмовитися від визнання обставин, що визнавалися ними під час судового провадження на підставі угоди.

Дотримання вимог, встановлених ч.ч. 4, 6,7 ст. 474 КПК України, Верховний Суд перевіряє шляхом дослідження журналу судового засідання.

Так, у справі №308/4093/22 заявник зазначав, що прокурор ввів його в оману, примусивши укласти угоду про визнання винуватості, а місцевий суд перед ухваленням цього рішення не з’ясував у нього, чи розуміє він, що має право на справедливий судовий розгляд, під час якого прокурор зобов’язаний довести кожну обставину щодо кримінальних правопорушень, у яких його обвинувачують.

Відмовляючи у задоволенні скарги обвинуваченого, Верховний Суд зазначив, що згідно з журналом судового засідання та його звукозаписом суд роз’яснив обвинуваченому порядок судового розгляду угоди про визнання винуватості та її наслідки, його обов’язки та права, зокрема право мовчати, і що факт мовчання не матиме для суду жодного доказового значення; а також право на допит свідків і надання доказів, що свідчать про його невинуватість. Обвинувачений повідомив суду, що його права та обов’язки йому відомі і зрозумілі, суть обвинувачення він також розуміє, винним себе визнає і бажає укласти угоду, при цьому наголосив, що укладення угоди є добровільним, без шантажу та обману і погодився на призначення йому узгодженого покарання. Також обвинувачений переконав суд, що розуміє обмеження апеляційного та касаційного оскарження. Захисник підтвердив, що угода прийнята його підзахисним без будь-яких порушень КПК України.

Отже, з урахуванням обмеженості підстав оскарження вироків, якими затверджено угоду про визнання винуватості, у випадку, якщо засуджений під час судового засідання під запис підтвердив своє розуміння суті обвинувачення та погодився на укладення угоди про визнання винуватості, а суд належним чином роз’яснив йому наслідки таких дій, то оскаржити подібні вироки практично неможливо.

Стягнення шкоди

Важливим моментом є те, що відсутність в угоді про визнання винуватості обов'язку обвинуваченого відшкодувати збитки, завдані правопорушенням, не позбавляє прокурора права звернутися із цивільним позовом про відшкодування таких збитків, що стає неприємним сюрпризом для засудженого.

Так, у межах справи №569/730/22 (постанова від 13 серпня 2024 року) Верховний Суд розглянув скаргу обвинуваченого, який стверджував, що укладена з прокурором угода про визнання винуватості не відповідала його внутрішній волі та що на момент її укладення він не розумів наслідків укладення такої, зокрема суд першої інстанції не роз’яснив йому, що на підставі цього вироку з нього будуть стягуватися збитки.

Розглядаючи справу, Суд знову-таки ознайомився із журналом судового засідання, відповідно до якого місцевий суд переконався, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Суд уточнював у скаржника, чи він ознайомлений з умовами угоди та чи згідний він із визначеним покаранням, на що він надав ствердну відповідь.

Що ж до подальшого звернення прокурора з позовом про стягнення шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, в інтересах держави після затвердження судом угоди про визнання винуватості, то такі дії не є порушенням КПК України, оскільки визначені КПК України умови угоди про визнання винуватості не обмежують стягнення шкоди на підставах, визначених відповідними нормами ЦК України, зокрема ст. 1166 ЦК України. Звернення прокурора з позовом після затвердження судом угоди про визнання винуватості у розумінні ч. 4 ст. 474 КПК України не є наслідком її укладення та затвердження, а реалізацією прокурором своїх повноважень в інтересах держави в порядку певного судочинства, яке гарантоване чинним законодавством.

Спецконфіскація

У деяких випадках обвинувачений виявляє, що у вироку, яким затверджено угоду про визнання винуватості, суд одночасно застосував спецконфіскацію, домовленості про яку угода не містила.

Так, в межах справи №444/77/24 (постанова від 15 травня 2025 року) Верховний Суд розглянув касаційну скаргу обвинуваченого, у якій останній зазначив, що всупереч умовам угоди про визнання винуватості, яка передбачала повернення йому автомобіля, суд першої інстанції, затвердивши угоду, ухвалив рішення про спеціальну конфіскацію зазначеного автомобіля. При цьому не надав оцінки наявним у матеріалах кримінального провадження даним про те, що цей автомобіль придбаний ним у шлюбі й належить на праві спільної сумісної власності йому та його дружині, щодо якої у справі немає даних про її обізнаність у незаконному використанні автомобіля, що згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України виключає його конфіскацію. Однак апеляційний суд зазначені обставини не перевірив та дійшов передчасного висновку про дотримання судом першої інстанції вимог ст. 474 КПК України при ухваленні вироку, яким затверджено угоду про визнання винуватості.

Верховний Суд таких ініціатив суду першої інстанції не підтримує, зазначивши, що тягар доведення необхідності застосування спеціальної конфіскації покладається на сторону обвинувачення, яка має обґрунтувати свої доводи і вказати в угоді про визнання винуватості, що саме підлягає спеціальній конфіскації, а обвинувачений, підписуючи цю угоду, — погодитися із застосуванням такого заходу кримінально-правового характеру.

В угоді про визнання винуватості, укладеній між прокурором і засудженим, не згадувалося про умови спеціальної конфіскації, але суд першої інстанції, попри це, застосував до обвинуваченої такий вид примусу, що, зі свого боку, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Наслідки невиконання

Слід зазначити, що у деяких випадках внаслідок укладення угоди незадоволеною залишається також сторона обвинувачення. Прикладом є касаційна скарга прокурора у справі №761/13021/19, у якій він зазначив, що відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 469 КПК України угода про визнання винуватості у провадженні щодо особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, може бути укладена за умови викриття підозрюваним злочинних дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів, якщо повідомлена інформація буде підтверджена доказами. Однак доказів на підтвердження викриття особою інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів матеріали кримінального провадження не містять. Тому, на думку прокурора, суд безпідставно затвердив згадану угоду.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокурора без задоволення з таких міркувань.

Згідно з угодою про визнання винуватості підозрюваний беззастережно визнав вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів, зокрема й злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, що є особливо тяжким, погодився з призначенням узгодженого сторонами покарання та зобов’язався надавати стороні обвинувачення всю відому йому інформацію, що стосується цієї справи, не замовчувати фактів щодо злочинів, учасників та своєї участі у злочині, співпрацювати зі стороною обвинувачення у викритті інших осіб, що причетні до вчинення інкримінованого йому злочину, а також інших кримінальних правопорушень, вчинених цими особами. Згідно з п. 2 угоди при вирішенні питання про її укладення прокурор врахував, зокрема, викриття підозрюваним організатора особливо тяжкого злочину, вчиненого групою осіб. Також прокурор отримав письмову згоду потерпілого на укладення угоди.

Отже, перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК України щодо змісту угоди, переконавшись у добровільності позиції підозрюваного, правильному розумінні ним суті угоди та її наслідків, не встановивши передбачених ч. 7 ст. 474 КПК України обставин, які були б підставою відмови у затвердженні угоди, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість затвердження угоди з призначенням особі узгодженої сторонами міри покарання.

За змістом ст. 474 КПК України перевірка доказів щодо викриття підозрюваним дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів не належить до повноважень суду при прийнятті рішення щодо затвердження угоди про визнання винуватості. Натомість відповідно до приписів ст. 470 КПК України обов’язок враховувати ступінь і характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб при укладенні угоди про визнання винуватості покладено саме на прокурора.

Водночас невиконання засудженим умов угоди може мати наслідки у вигляді скасування вироку, яким затверджено угоду, у межах передбаченої ст. 476 КПК України процедури з направленням матеріалів провадження для завершення досудового розслідування в загальному порядку, а в окремих випадках, за наявності для того підстав — притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 389–1 КК України.

Отже, хоча угода про визнання винуватості й задумувалася як інструмент спрощення провадження та економії ресурсів, реальність часто виглядає інакше. Прокурори інколи використовують її як засіб тиску, а підозрювані у стані стресу не завжди здатні повністю зрозуміти тонкощі документа, який підписують, а тим більше — його наслідки. Тому захиснику варто ретельно аналізувати кожен пункт угоди, адже виправити помилки після її затвердження буває майже неможливо.