СТАТТЯ 191 КК УКРАЇНИ У СПОРАХ ЩОДО ДЕРЖЗАКУПІВЕЛЬ: КОЛИ ПОСТАЧАЛЬНИК НЕ Є СУБ’ЄКТОМ ЗЛОЧИНУ

Альона Мічуріна для Юридична газета

Стаття on-line 

Стаття 191 Кримінального кодексу України є однією з ключових у боротьбі з корупційними та майновими злочинами у сфері службової діяльності. Вона передбачає кримінальну відповідальність за привласнення, розтрату або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем.

За сумісництвом ця стаття стала однією із «найулюбленіших» для застосування правоохоронними органами у справах щодо господарських відносин бізнесу із суб’єктами господарювання державної чи комунальної форми власності. Мало не кожна взаємодія із державним сектором стає об’єктом прискіпливої уваги правоохоронців, і в деяких випадках «народжуються» досить дивні провадження, в яких винуватцями привласнення, розтрати чи заволодіння державним майном стають винятково посадові особи комерційних підприємств, тоді як розпорядники державних коштів «випадають» із поля зору слідства.

Пропонуємо розглянути актуальну практику судів щодо таких «однобоких» проваджень.

Ще 2009 року нині ліквідований Верховний Суд України розпочав «роз’яснювальну роботу» стосовно кримінального правопорушення, передбаченого ст. 191 КК України. Так, у постанові Пленуму ВСУ № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» було наголошено, що суб'єктом такого злочину може бути лише службова особа. Розв'язуючи питання, чи є особа службовою, належить керуватися правилами, викладеними в пунктах 1 і 2 примітки до статті 364 КК.

У зазначених примітках, зокрема, йдеться про осіб, які обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах.

Очевидно, що керівники будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, здійснюють організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції. Трохи фантазії, і ці особи вже незаконно заволодівають і присвоюють державні кошти в результаті будь-якої комерційної взаємодії з державним чи комунальним сектором — через постачання товарів, надання послуг чи виконання робіт. Відтак будь-яка подібна господарська операція спричинює кримінальні ризики для приватного бізнесу.

Потрібно зазначити, що практика притягнення до кримінальної відповідальності підприємців за дії, які не відрізняються від звичайної господарської діяльності, не є вітчизняним ноу-хау, що не залишилося поза увагою і Верховного Суду.

Так, Європейський суд з прав людини в межах справи «Навальний та Офіцеров проти Росії» у рішенні від 23.02.2016 зазначив, що суди визнали другого заявника винним у вчиненні дій, які не відрізнялися від звичайної комерційної посередницької діяльності, а першого заявника — у сприянні такій діяльності, тобто кримінальний закон було піддано свавільному і непередбачуваному тлумаченню на шкоду заявникам, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду.

На початку 2009 року для збиткового державного підприємства «Кіровліс» було запропоновано модель співпраці з приватною компанією «ВЛК», що передбачала реалізацію продукції за агентською схемою. Але зрештою договір із «ВЛК» було розірвано з ініціативи «Кіровлісу» з таким обґрунтуванням: «незважаючи на те, що «ВЛК» оплачувало лісопродукцію за середньоринковими цінами, «Кіровліс» міг би отримати більше прибутків, якби реалізовував лісопродукцію напряму покупцям, а отже, ці поставки приносили йому не найбільший дохід».

Отримання «не найбільшого доходу» було покладено в основу кримінального провадження. На думку слідства, заявники та директор державного підприємства вступили у змову з метою розтрати майна «Кіровлісу» через передачу продукції приватній компанії для подальшого перепродажу.

ЄСПЛ звернув увагу, що діяльність «ВЛК» відповідала її комерційній природі, а сторони договору переслідували звичайну господарську мету – отримання прибутку. При цьому національні суди не встановили, а обвинувачення не стверджувало, що договір був фіктивним, використовувався для відмивання коштів, ухилення від сплати податків або інших незаконних цілей. Навпаки, з наявних матеріалів справи випливає, що обидві сторони договору переслідували комерційні цілі незалежно одна від одної та що такі цілі точно відповідали цілям, зазначеним у договорі. Також варто зазначити, що коли суд, пославшись на частину 1 статті 10 Цивільного кодексу, постановив, що угода завдала шкоди «Кіровлісу», він не встановив, що заподіяння такої шкоди було єдиною метою заявників або що вони діяли несумлінно чи в обхід правил справедливої конкуренції, на порушення цієї статті.

Отже, склалася ситуація, коли дії, які були охарактеризовані як кримінально карані, повністю випадали зі сфери дії статті, за якою заявників було визнано винними, і не відповідали первісній меті цієї статті. Інакше кажучи, кримінальний закон було піддано свавільному і непередбачуваному тлумаченню на шкоду заявникам, що призвело до явно необґрунтованого результату судового розгляду. Зазначені висновки свідчать про те, що національні суди, за великим рахунком, не забезпечили справедливий судовий розгляд у справі заявників; крім того, з урахуванням викладеного можна припустити, що вони навіть не подбали про дотримання зовнішніх формальностей.

Повертаючись до вітчизняної практики, слід зазначити, що в нашому випадку «зовнішніми формальностями» зазвичай нехтує сторона обвинувачення.

Так, у постанові від 11.05.2023 у справі № 757/60763/16-к Верховний Суд із посиланням на цитоване вище рішення ЄСПЛ вказав на необхідність розмежування кримінального правопорушення, яке вчиняється одночасно з цивільним правопорушенням, та цивільного правопорушення, яке вчиняється поза межами складу будь-якого злочину. Як критерії такого розмежування мають братися до уваги: (1) суб’єктивна сторона складу злочину: злочинна ціль (корислива мета, мета надання правомірного вигляду володінню відповідним чужим майном, яке набуте злочинним шляхом, відсутність ділової мети відповідного правочину тощо), а також спрямованість і момент формування умислу (зокрема, спрямованість умислу на викрадення майна) та (2) об’єктивна сторона складу злочину: характеристика діяння та спосіб його вчинення (наприклад, вчинення дій, які спричинюють неможливість вирішення ситуації у цивільно-правовий спосіб (неможливість повернути майно, стягнути заборгованість тощо), здійснення діяння, яке явно відхиляється від усталеної ділової практики, використання повноважень всупереч інтересам організації чи всупереч їх призначенню тощо).

У постанові від 19.02.2026 у справі № 711/5782/20 Верховний Суд вкотре зауважив, що обов’язковою складовою злочину, передбаченого ст. 191 КК, є наявність в обвинуваченої особи спеціальних повноважень щодо розпорядження відповідним майном. У разі обвинувачення в заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовим становищем має бути доведено, що обвинувачений мав право оперативного управління цим майном або мав владні повноваження, які давали можливість впливати на осіб, яким це майно ввірене чи у віданні яких перебуває (постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 517/639/17 (провадження № 51-2342км20); від 14 вересня 2023 року у справі № 503/700/21 (провадження № 51-838км23); від 16 квітня 2024 року у справі № 404/6810/20 (провадження № 51-4201км23); від 16 жовтня 2025 року у справі № 161/21477/20 (провадження № 51-42км25).

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 191 КК, є службова особа, наділена правом оперативного управління чи розпорядження об’єктом злочину — бюджетними коштами.

Керівники підприємств, безумовно, є службовими особами щодо розпорядження майном саме цього суб’єкта господарювання. Водночас вони не є самостійними суб’єктами кримінального правопорушення, оскільки від їхніх односторонніх дій та повноважень як посадових осіб компанії-постачальника не залежало настання наслідків у вигляді заволодіння бюджетними коштами, тобто такі наслідки не могли настати без участі особи, уповноваженої розпоряджатися бюджетними коштами, та прийнятого нею рішення всупереч інтересам служби.

Крім цього, Верховний Суд звертає увагу на те, що сторона обвинувачення зазвичай не лише не доводить, а й не намагається довести, що обвинувачені особи з огляду на службове становище мали змогу впливати на управління коштами замовника / платника і використали ці можливості для обернення зазначених коштів на свою користь чи користь підприємства-контрагента.

Так, аргументом сторони обвинувачення є те, що посадові особи підприємств-постачальників нібито отримують можливість розпоряджатися бюджетними коштами внаслідок цивільно-правових договірних відносин, укладених із суб’єктами — розпорядниками таких коштів. Суди ж звертають увагу, що поряд із формулюванням про заволодіння державними коштами та обернення їх на власну користь обвинуваченим не було інкриміновано вчинення злочинних дій щодо цих коштів після їх надходження на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника. Про спільний умисел на заволодіння бюджетними коштами не може свідчити і факт участі підприємства-постачальника в тендері через довіреного представника.

Крім того, суди звертають увагу на необхідність ретельного дослідження предмета укладеного договору. Так, сторона обвинувачення нерідко маніпулює ціною договору, визначаючи її виключно за вартістю поставленого товару. При цьому до ціни договору може бути включено цілу низку супутніх робіт і послуг, наприклад: гарантійне обслуговування та ремонт поставленого товару, зберігання, транспортування до замовника, монтаж, уведення в експлуатацію, навчання обслуговчого персоналу тощо.

У випадках, якщо ціна договору є економічно обґрунтованою та укладені договори виконані сторонами належним чином, суди не вбачають жодних порушень чинного законодавства з боку компанії-постачальника, попри фантазії сторони обвинувачення.

Як бачимо, Верховний Суд послідовно стверджує, що службова особа приватного підприємства не може нести відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 191 КК, якщо не доведено, що ця особа мала право управління або розпорядження майном суб’єкта господарювання державної чи комунальної форми власності, який є контрагентом цього приватного підприємства, і використала це право для обернення майна на свою користь. Однак навіть сталість судової практики не заважає правоохоронним органам і надалі продукувати безперспективні з погляду доведення вини провадження, які стають додатковим фактором ризику взаємодії приватного бізнесу та держави.