ПОКАЗОВІ СУДОВІ СПОРИ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ПАЦІЄНТІВ

Руслан Рябко для ЛІГА:ЗАКОН

Статья on-line

Судові спори щодо захисту прав пацієнтів це специфічна категорія справ у всіх аспектах. Характерною особливістю цих спорів є те, що вони зачіпають широкий спектр фундаментальних прав людини: життя, здоров'я, лікарська таємниця, особиста недоторканість, автономія особистості.

Захист усіх цих прав є важливим для держави, яка проголошує себе правовою та прагне втілити в повсякденну практику основоположний принцип верховенства права (правовладдя).

Однак для українських лікарів і досі залишається проблемним отримувати від пацієнта інформовану добровільну згоду на медичне втручання. Хоч уже існує багато прецедентів Європейського суду з прав людини, у тому числі й рішень стосовно України, однак медичні працівники і досі впевнені, що вони можуть вирішувати питання медичного втручання без згоди особи або, як іноді трапляється, шляхом обману чи неповідомлення всіх важливих обставин.

Досить часто у процесі хірургічного втручання лікарі вирішують вчинити певні дії, однак не зупиняють процедуру для того щоб запитати згоду особи або її родичів. До прикладу, в одній Київській міській дитячій лікарні хірург видаляв трирічній дитині водянку яєчка і одночасно вирішив видалити кісту, пояснивши згодом це тим, що якби він турбувався про отримання згоди, то це б довелось завершити одну операцію, а потім через деякий час починати іншу. Але так вдалось зекономити час і одразу зробити все необхідне. Зрозуміло, що батьки так чи інакше погодились би на видалення кісти, однак в цьому, на перший погляд незначному епізоді і приховується вся суть байдужого відношення до необхідності забезпечити право пацієнта надати інформовану згоду.

В інших випадках такі дії лікарів мають більш серйозні наслідки. До прикладу, в одній із Харківських лікарень, профілем якої є радіаційна онкологія, лікувалася Олена Карманова з підозрою на рак молочної залози. В один із днів літа 2018 року, довіряючи лікарям, які запевнили її в тому, що для проведення гістологічного дослідження вони візьмуть у неї невеличку частину тканини, пацієнтка натомість прокинулась після анастезії та виявила, що їй було повністю видалено молочну залозу та лімфатичні вузли. У цій ситуації мало того що відбувся обман, але також повністю було порушено принцип автономії особистості, адже напередодні операції, пацієнтка неодноразово наголошувала лікарям, що вона не бажає втрачати органи, тобто людина висловила свою волю щодо своєї фізичної недоторканості, але це волевиявлення було повністю проігнороване.

Принцип автономії пацієнта у відносинах із лікарями існує давно. Таку доктрину почали розвивати ще у XVIII столітті у Сполученому Королівстві і хрестоматійним вважається прецедент у справі Slater v. Baker and Stapleton (1767). У цій справі пацієнт Слейтер зламав ногу, але після лікування не відчув, що нога загоїлась. Знайшов інших лікарів, а саме Бейкера і Стейплтона, які повторно зламали йому кістку ноги і поклали її у «важку металеву штуку із зубцями», щоб витягнути. Однак результат вийшов ще гірший, ніж до повторного лікування, нова рана не загоїлась, і Слейтер подав позов до суду. Суд прийняв рішення на користь пацієнта, адже Слейтер не давав згоди на метод лікування, який застосували Бейкер і Стейплтон.

Ще одним хрестоматійним прикладом є справа Schloendorff v Society of New York Hospital (1914), яка розглядалась в Апеляційному суді міста Нью Йорк. У цій справі позивачка Мері Шлендорф чітко заявила лікарям про своє бажання не піддаватися хірургічному втручанню, проте їй без її згоди було видалено пухлину фіброміоми. Рішення суду у цій справі написав видатний юрист Бенджамін Кардозо і саме він остаточно сформулював принцип автономії пацієнта, яким користуються і дотепер. Зокрема, Б. Кардозо написав, що кожна повнолітня людина при здоровому глузді має право визначати, що робити з власним тілом і хірург, який проводить операцію без згоди пацієнта, вчиняє напад, за який він несе відповідальність у вигляді відшкодування збитків. Це справедливо, за винятком випадків невідкладної допомоги, коли пацієнт непритомний і коли необхідно провести операцію до отримання згоди на неї.

Такого ж принципу дотримується і Європейський суд з прав людини під час вирішення справ. Показово, що дуже багато випадків стосуються не тільки України, а й пострадянських країн. І це не дивно, адже успадкований патерналізм у відносинах з лікарем за якого пацієнт мав беззаперечно підкорятись волі лікаря це як раз наслідок тоталітарного минулого.

Чергова спроба ЄСПЛ подолати цей спадок бачимо у справі Майборода проти України (2023). У цьому випадку Людмилі Майбороді львівські лікарі видалили нирку без її згоди та навіть не повідомили її про це після операції. Суд вкотре нагадав, що такі дії неприпустимі і пацієнт має право на інформовану добровільну згоду на медичне втручання, тобто має застосовуватись принцип автономії пацієнта.

Хоч цей принцип і розвивається уже не одне століття, поміж тим юридична практика в українській адвокатурі та розповсюджена судова практика свідчать, що до зміни правосвідомості в суспільному масштабі ще далеко. Насамперед, лікарів. Проте не лише. Як показує практика, органи досудового розслідування у таких категорій справ займають пасивну позицію і часто закривають провадження нібито за відсутністю складу кримінального правопорушення, хоч потім ЄСПЛ беззаперечно констатує порушення прав людини.

Через це, захист прав пацієнта проблемна сфера і тільки зміна правосвідомості у суспільстві здатна її вирішити.