Юридическая Газета №9 (455), 03 марта 2015 г.
Статья Натальи Харчук
Статья (pdf)
(на языке оригинала)

Самобанкрутство безгрошового боржника

На сьогоднішній день, економіка нашої країни переживає не самий сприятливий час. По-різним причинам все більше і більше компаній не в силах впоратися з існуючою заборгованістю перед кредиторами та змушені визнавати себе банкрутами. 

Згідно з чинним законодавством, зокрема ч. 1 ст. 95 Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі ЗУ/Закон), якщо вартості майна боржника, - юридичної особи, що ліквідується,- недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.

Однак, як свідчить юридична практика, це не так вже й легко зробити, оскільки значна кількість подібних заяв повертаються судом без розгляду на підставі  ч.4 ст. 11 ЗУ, відповідно до якої  боржник може подати заяву до господарського суду виключно за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено Законом. Так, лише за останні півроку Господарським судом м. Києва було повернуто близько 200 заяв про банкрутство та відмовлено у порушенні провадження у справі про банкрутство саме з вищезгаданої причини. 

Що ж відноситься до судових витрат, які має покрити боржник у випадку початку процедури банкрутства? В п.12 інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/ 606/2013 від 28.03.2013 року «Про Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до таких витрат відноситься: «… виплата винагороди арбітражному керуючому в мінімально розмірі не менше ніж за дванадцять місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі та судового збору, сплаченого кредиторами».

Зазначеною нормою фактично передбачено обов'язок боржника довести факт наявності в останнього майна достатнього для покриття судових витрат у справі про банкрутство. Будь-яких винятків з цього положення закону ні норми ст. 11, ні Закон ні вищевказане інформаційний лист не містять.

Згідно постанови КАГСУ від 01.10.2014 у справі № 910/18092/14 господарські суди конкретизують склад судових витрат наступним чином: судовий збір за подання заяви (5 розмірів мінімальної заробітної плати - 6 090,00 грн.), суму винагороди арбітражному керуючому в розмірі мінімальної заробітної плати за кожен місяць роботи (але не менше 12 місяців роботи (1218 грн. х 2 х 12 місяців = 29 232,00 грн.), витрати на публікацію оголошень у справі (приблизно 1 185,00 грн.), витрати по сплаті судового збору, оплаченого кредиторами (не менше 1218 грн.). Отже, юридична особа, учасники (ліквідатор) якої вирішили звернутися до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство,  повинна володіти майном в середньому на суму 37 725,00 грн.

Потрапивши в таку ситуацію, боржники найчастіше намагаються довести наявність достатнього майна для покриття судових витрат, пред'явивши гарантійні листи від власників про надання необхідних коштів, договори про надання фінансової допомоги або протокол загальних зборів, в якому передбачено фінансування процедури банкрутства. Однак суди не беруть до уваги такі докази, оскільки, фактично, на рахунок боржника ці кошти не надходять. Також,  не береться до уваги наявність дебіторської заборгованості, адже сама лише наявність дебіторської заборгованості, ймовірність стягнення якої в майбутньому не можливо передбачити, не може вважатися "майном, достатнім для покриття судових витрат" в сенсі ст. 11 Закону (рішення Господарського суду у справах № 910/15604/14, № 910/11194/14, Постанова КАГС від 02.12.2014 № 910/24553/14, Постанова КАГС від 02.12.2014 № 910/24553/14). 
Якщо говорити про те, що ж вважається «майном господарського товариства», то відповідно до ст. 115 Цивільного кодексу України Господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) отриманих доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Внеском до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, майно, необхідне для покриття судових витрат, має перебувати виключно у власності юридичної особи, а не його Учасників. Якщо так сталося, що у юридичної особи відсутні будь-які активи, а Учасники прийняли рішення про звернення до Господарського суду з заявою про визнання банкрутом, їм необхідно подбати про фінансування цієї процедури заздалегідь. Зокрема, вони можуть це зробити шляхом надання фінансової допомоги юридичній особі та надати докази перерахування коштів на рахунок останньої: платіжне доручення або виписку з відповідного банківського рахунку. 

Варто відзначити, що навіть якщо суд першої інстанції не візьме до уваги те, що заява про банкрутство не відповідає вимогам ч.4, ст.11 ЗУ і таки відкриє провадження у справі (що буває теж досить часто), це легко можна оскаржити. По це свідчить судова практика, зокрема у справах № 911/75/14 15 жовтня 2014 року і № 911/1559/14 від 30.10.2014 року ВГСУ вказав на безпідставність  визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури у зв’язку з тим, що судами попередніх інстанцій не з'ясовано  чи наявне у боржника майно, необхідне для покриття судових витрат у справі про банкрутство.

Крім того, власнику майна боржника, керівнику боржника (ліквідатору),  необхідно зважати на те, що вони, відповідно до ч. 6, ст. 95 Закону,  несуть солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів, у випадку недотримання ч.1 ст. 95 Закону.

Таким чином, юридичним особам, в процесі ліквідації яких буде встановлено, що майна недостатньо для задоволення вимог кредиторів та відсутні будь-які активи, слід все одно звертатись до суду із заявою про визнання  банкрутом. Факт неплатоспроможності повинен встановити тільки суд. Якщо суд встановить, що майна боржника не достатньо для покриття судових витрат, буде винесено ухвалу про повернення заяви без розгляду. Саме ця ухвала буде доказом того, що ліквідатор (учасники юридичної особи), виявивши факт недостатності майна для погашення вимог кредиторів, виконав вимоги законодавства, звернувшись до суду із заявою про визнання банкрутом. 

Як видно з вищевикладеного, українським законодавством недостатньо врегульована проблема фінансування процедури банкрутства за заявою боржника. З однієї сторони, Закон зобов’язує Божника звертатись до суду з заявою про банкрутство у разі виявлення недостатності майна для задоволення вимог кредиторів, а з іншої сторони, не дає можливості реалізувати це зобов’язання без достатньої кількості коштів і фінансування. Як можна покращити ситуацію, що склалась?

На мою думку, у випадку ініціювання процедури банкрутства боржником (відповідно до ст. 95 Закону), недоцільно у врахуванні судових витрат передбачати оплату послуг арбітражного керуючого, оскільки у разі банкрутства за заявою боржника Ліквідатором може бути призначений голова ліквідаційної комісії (як правило, керівник юридичної особи), який здійснював досудову ліквідацію боржника. В свою чергу Законодавство не встановлює обов`язкових вимог щодо розмірів оплати послуг (заробітної плати) голови ліквідаційної комісії, що надасть змогу здійснювати її за наявності коштів або безоплатно.